Фейки – це реальність

Абсолютна більшість пересічних українців навіть приблизно не розуміє значення «стратегічних комунікацій», хоча більшість, очікувано, легко може дати визначення як «стратегії», так і «комунікації». Для держави, особливо, сучасної, це є невіддільним інструментом для виживання, на рівні з економікою, військом та політикою. Визначення цього терміна для багатьох пересічних громадян є певною мірою очевидним, адже стратегічні комунікації – це зовнішні та внутрішні зв’язки з громадськістю, просування та захист інтересів держави за допомогою інформації.

Сучасне суспільство, особливо українське, має глибоке захворювання розколу між освіченою елітою та масовим споживачем. І це захворювання, з часом та особливо розвитком технологій, лише загострюється. Під час повномасштабного вторгнення РФ до України, ми на власному досвіді почали гостро відчувати шкоду від блогерів та анонімних каналів. І особливість сучасності полягає в тому, що ця хвороба вже є патологією, яку неможливо вилікувати. Неможливо втекти у паралельний світ, де не існує інформаційного сміття. Фейки – це реальність.

Разючим прикладом поляризації двох підходів до інформації стали дебати кандидатів у Президенти США вересня 2024 року на ABC News. Не вдаючись у деталі та упускаючи історичні особливості політичних партій обох кандидатів, я можу чітко стверджувати, що Камала Гарріс була кандидаткою, яка уособлювала в собі підхід цінностей, правди та просування ідей. На противагу їй ми побачили Дональда Трампа – кандидата, що стратегічно просував зручну для себе інформацію (часто неправдиву) та сміливо маніпулював думкою.

Факт-чекінг на кількість фейкових заяв під час президенстьких дебатів у США 2024 року від CNN

І насправді ця проблема є масштабною. Не лише в межах США чи України. Це проблема всього людства і нічого спільного з політичними поглядами вона не має. Ми живемо у світі, де емоція має більший вплив, ніж критичне мислення. Як писав англійський поет XVII ст. Джон Мілтон: «Розум сам собі господар і в собі може створити з пекла рай і пекло з раю».

У 2018 році відбулося чимало жахливих та несправедливих подій: потужний землетрус у Папуа-Новій Гвінеї забрав 145 людських життів; 40-градусна теплова хвиля у Пакистані призвела до загибелі 180 осіб; сили Асада за підтримки РФ та Ірану вбили 70 людей під час газової атаки на Думу, Сирія; 64 особи загинуло від пожежі в ТЦ у Кемерово; 17 людей загинуло від стрілянини у школі у Флориді. Лише одна з цих п’яти новин викликала суспільний резонанс та надзвичайне співчуття. І це була новина про загиблих росіян. Більшість з нас не хвилювали ні сирійці, ні американці. Більшість з нас співпереживала «близьким» росіянам.

Сьогодні багато українців щиро дивуються, як можливо, щоб у 2024 році надзвичайно велика кількість людей була байдужою до страждань нашого народу. Несправедливість, жорстокість, порушення міжнародного права. Це все є правдою, проте кого вона цікавить? Чи цікавили нас сирійці у 2018 році, коли вони потерпали від воєнних злочинів росіян? Чому ж зараз людей абсолютно байдужих до України повинен хвилювати геноцид нашого народу? Це питання риторичне, проте відповідь на нього є – стратегічні комунікації.

Загальноукраїнський інформаційний телемарафон «Єдині новини»

У вересні 2024 року Миколу Точицького призначили на посаду міністра культури та інформаційної політики. Його попередники на цій посаді, починаючи з 2022 року, повністю провалили довгострокову гру України у сфері стратегічних комунікацій. Зростання нашої підтримки зі сторони іноземців було забезпечене виключно емоцією. Як стверджує Віталій Портников, ми були цікаві західному читачу лише доти, доки жили у трагедії, доки закривавлені Буча, Ірпінь та Ізюм були на перших шпальтах газет. Щойно це зникло з екранів, для світу наша війна стала фоновою. А із загостренням конфлікту на Близькому Сході взагалі почала здаватися невидимою.

Здавалося б, ми отримали те, чого і варто було очікувати. Такі наслідки були вкрай передбачуваними. Проте, достатньої роботи задля запобігання цьому колапсу «інформаційного фронту» виконано не було. Основним центром стратегічних комунікацій зі сторони держави, який хоч якось намагався ефективно вести діалог з суспільством був не Суспільний Марафон, парламент чи міністерство, а Офіс Президента. Саме тому обнадійливою може виглядати призначення представника цього органу на посаду міністра.

За своєю природою розвиток стратегічних комунікацій в Україні розпочався у 2003 році, коли колишній Президент України Леонід Кучма проголосив у своїй однойменній книзі ідею «Україна – не Росія». Романтизації та певного розвитку це набуло у 2004-2009 роках під натиском революції. Окремим досягненням була ефективна політика нашої країни щодо просування теми Голодомору та його висвітлення на CNN та Euronews. Це було правильно, проте чомусь на цьому розвиток стратегічних комунікацій зупинився на довгі кілька років.

Агітаційна листівка "Три сорти українців". 2004 рік

Далі Росія почала надзвичайно активно вбивати клин в українському суспільстві, між владою та армією, між окремими групами людей, роз’єднуючи нас. І це була ефективна чорна стратегічна комунікація зі сторони РФ. За Ющенка держава спромоглася сформувати чіткіший національний наратив, але не змогла його ефективно просунути. На відміну від, на диво, Януковича. Віктор Федерович зібрав навколо себе потужних західних комунікаторів, як, наприклад, славнозвісний Пол Манафорт. Проблема була лише в тому, що ці радники працювали не на державу, а на її керівництво.

Всередині України Янукович та його команда продовжували дотримуватися ідеї Кучми. Різницею було те, що після Ющенка, нова команда “вичистила” так звані тригери для Росії та частини непатріотичних українців. Нашого Президента більше цікавило просування себе, аніж просування країни, яку він очолював. Відомі “три сорти українців” тільки посилювали проблеми в суспільстві. Втім, усе змінилося, коли авторитарна система почала сипатися.

Повернулися українці до державної стратегії комунікацій лише у 2014-2015 роках, в часи Революції гідності. Саме тоді ми заклали фундамент сучасних комунікацій нашої держави. Як і сама революція, це було зроблено силами безлічі волонтерів від суспільства та бізнесу. Завдяки цим людям зараз ми маємо здорові механізми інформування світу та громадян про події. Лише тоді наша влада усвідомила, що ефективні стратегічні комунікації – це життєво важливе питання для держави.

У буремному 2024 році ми маємо невизначену ситуацію, де українському суспільству знову потрібно вигравати час для держави, доки вона збирається з силами, аби розпочати приймати правильні рішення. Сила українського народу полягає в тому, що якщо держава неефективна в чомусь, її в цьому можуть підмінити волонтери. І такими волонтерами зараз є ми, звичайні цивільні громадяни, медійники, закордонні українці. Ми повинні знайти механізм, який дозволить нам просувати інтереси України на позадержавному рівні. Механізм діалогу нашого суспільства з суспільствами інших країн.

«Коли інформації все більше, а правди – все менше, ціна останньої стає дуже високою. Настільки, що дозволити собі правду можуть лише ті, хто готовий за неї боротися. Україна понад 4 роки платить занадто високу ціну, але ця боротьба принесла безцінний досвід і розуміння того, хто наш ворог і чого він боїться», – Євген Федченко, директор Могилянської школи журналістики, співзасновник проєкту StopFake.org

Отже, стратегічні комунікації наразі є слабким органом України, проте сама його наявність вже є обнадійливою. Одним із найважливіших факторів нашого виживання є те, як ми зможемо цей орган впродовж найближчих років укріпити та розвинути. Воля людства, що знаходиться перед вибором між маніпуляцією думок та просуванням ідей, ймовірно, буде випробувана у листопаді 2024 року.

Реальність. Мислення. Емоція. Спільнота. Держава.