Коли зникає місто – лишаються спогади

Окупація у 2014 році – не єдине випробування, що чекало на Маріуполь. Росіяни завдали невимовної шкоди та болю. Після їхніх вбивчих рук місто вже ніколи не буде таким, яким запам’ятали його мешканці.

За кілька днів до початку вторгнення найближчі родичі Ксенії (ім'я змінено) переїхали з Маріуполя до Рівного. Хтось був точно впевнений, що небезпека неминуча, тому завчасно покинули місто, а хтось сподівався, що все буде добре. У суспільстві небо затягувало темними хмарами. На кордоні України дедалі більше скупчувалися війська агресора, а в новинах постійно наголошували про необхідність тривожної валізи.

Ніколи як раніше

Оборона міста розпочалася після повномасштабного вторгнення й тривала до 20 травня 2022 року. Збройні сили України тримали Маріуполь декілька місяців, більшість цього часу місто перебувало в повному оточенні.

Зрадники та колаборанти допомагали у створенні гуманітарної катастрофи, а окупанти з перших днів намагалися знищити всі об’єкти життєзабезпечення міста. Росіяни досягли своєї мети, цивільні мешканці опинилися сам на сам зі смертю. 

«Я до останнього не вірила, що буде таке м'ясо. Коли у 2014 році була метушня, її дуже швидко відбили й це була якась короткострокова диверсія, а в місті всі не вірили в це. Тому, багато людей потрапили під це все і ніхто не спішив виїжджати. Я відчувала страх. У мене там дуже багато друзів і з ними зник зв'язок повністю з 1 березня», – з легким трепетом у голосі розказує жінка. 

Маріуполь, 16-17 лютого 2022 року

Після сказаного зринає незручна мовчанка й, можливо, тягар у горлі заважав провадити далі. 

«Якщо до цього мені хтось якось писав, то 1 березня мій друг, з яким я знайома з дванадцяти років, написав: «Нас оточили, я тебе дуже сильно люблю і я сподіваюся, що ми з тобою ще зустрінемося. І все. От тоді до мене прийшло розуміння, що нам нічого не кажуть про те, що там відбувається. Після цього зв'язку не було взагалі», – пригадує Ксенія. 

Майже через місяць її друг напише повідомлення, що він живий, але перебуває у прикордонні на фільтрацію в Росію.

«Я вже не кажу про родичів, купу людей, яких ми знаємо. Це було дуже страшно. Не хотілося вірити в те, що це продовжуватиметься довго, але, на жаль, це так. Я розумію чому це відбулося – це важливе стратегічне місто, але з погляду людей це не нормально так вчиняти», – каже жінка.

Читайте також першу історію про Маріуполь: Місто моряків та металургії – Маріуполь у спогадах

Дім, рідний дім 

Усе місто зруйноване. Загублено тисячі життів. Зараз окупанти роблять показову картинку для пропаганди про щасливий та «звільнений» Маріуполь. 

Лише з фотографій Ксенії вдалося дізнатися про дім дитинства. 

«Нашого міста більше немає – це місто привид. Там немає ні одного вцілілого будинку. В наш будинок, де ми виросли, в нього потрапили декілька разів. Там великий дев'ятиповерховий будинок на шість під'їздів, але він достатньо довгий. Також попали на дев'ятий поверх, три поверхи вниз згоріли. Наша квартира, яка завжди асоціювалася з дитинством і з теплом, її більше немає. Маріуполь для мене завжди був таким місцем сили. Я могла поїхати будь-куди, я багато куди їздила і жила в різних містах, країнах, але завжди, повертаючись додому, ти розумієш, що ти вдома кожною частинкою своєї душі тому, що ти там народився. Ми сміялися з друзями, коли з Києва їдеш на потязі в Маріуполь, то за десятки кілометрів ти починаєш відчувати запах моря в потязі. Ти ще до нього не доїхав багато кілометрів, а тобі вже пахне рідним містом. І це все на рівні відчуттів. Тому, коли я бачу ці фотографії, це не вкладається в голові, що це твоя така реальність. Це все здається, наче, страшний сон. Тому, для мене це було місце сили, куди можна було повернутися і ти себе відчуватимеш в безпеці. Є багато місць в Маріуполі, де душа знаходить свій спокій, попри всі негаразди навколо тебе, бо там ти відчуваєш себе собою», – розповідає жінка. 

Маріуполь, 16-17 лютого 2022 року

Здається, «нові» жителі окупованого міста навряд чи зараз відчувають спокій та безпеку. Все це тепер лише у минулому та спогадах.

Жити кожен день

Втрата дому та знайомих сильно вплинули на світогляд Ксенії, але для неї важливо вміти жити далі.

«Перевернулося багато чого, пріоритети дуже сильно змінилися. Для мене завжди був важливий емоційний аспект, тому це питання тільки посилилося. Я розумію, що наша найбільша цінність – це наші люди. Можливість з ними контактувати, знаходячись з ними далеко, але можливість елементарно подзвонити й побачити через гаджети – це набагато важливіше, чим матеріальний світ. Багато пріоритетів змінилося – вияснилося багато моментів з тим, хто є хто. У мене є декілька моментів, коли я не очікувала того, що люди, яких я вважала близькими, виявилися на рівні спілкування таксистами, а ті, з ким я роками могла не бачитися і бути умовно друзями з інстаграму, вони виявилися набагато ближчими духовно», – ділиться жінка.

Вона дуже переглянула свої цінності й стала більше цінувати життя. 

«Поки це все відбувається, і ми знаходимося в регіоні, де більш-менш спокійно, треба встигати жити кожен день. Тривоги пройшли, ми піднялися, пішли гуляти. Це прекрасна можливість, потрібно не забувати про це, бо зараз є багато людей, які навіть не можуть елементарно сходити в душ. Не можна забувати й втрачати в собі своє світло, своє почуття гумору – це такі захисні моменти, які будуть допомагати тобі завжди. Якраз піти в пітьму, печаль набагато простіше. Знаходити сенс життя, знайти сенс усміхнутися в цих обставинах – набагато складніше, але це важливіше в моєму розумінні», – каже Ксенія.

Маріуполь, 16-17 лютого 2022 року

Згадуючи Маріуполь, його мешканці не просто розповідають про свою рідну домівку, а й про частину себе, яку вони змушені залишити позаду. Спогади про затишні вулички, улюблені кав'ярні та неповторну атмосферу міста не вмирають, навіть коли фізичне місто вже ніколи не буде таким, яким було раніше.

Спогади про Маріуполь залишаються, і вони живуть у кожному, хто колись тут був. 

Автор фото

Артем Походнєв