Остання прогулянка Маріуполем
-
-
>
-
>
-
>
1922
Тисячі кілометрів відокремлюють Рівне від Маріуполя, але спогади про місто-герой живуть серед тих, хто знайшов тут свій новий дім.
У попередніх двох частинах своєю історією та переживаннями про Маріуполь поділилася уродженка Ксенія (ім’я змінено). Але у цій частині описуватиме своє рідне місто Марко (ім’я змінено теж).
Чоловік завжди приносить за собою гарний настрій та має хороше почуття гумору, але чим ближче наставав момент розмови про його рідне місто, вся магія піднесення у людини поступово зникала. Натомість обличчя хмурнішало, а голос набував тремтіння.
Марко народився на початку 2000 років у період швидких змін та контрастів. А пізніше життя привело його у Рівне. В його сім’ї були моряки, тому Марко із дитинства знав відчуття розлуки з рідними та постійно очікував.
Пульс міста
Попри те, що Марко проживав у Маріуполі від народження та до підліткових років, але він добре пам’ятає людей, що мешкали у місті.
«Важко описати загальну картину в соціумі. Люди були, неначе хліб. Зустрічалися веселі та світлі люди, але й були сухі та черстві. Хоча проглядався певний стик кордонів, адже деякі люди були «руснявими», а деякі нормальні. Я там жив, і для мене на той момент це були просто нормальні люди. Після подій 2014 року я вже на світ дивився трохи по-іншому, і я вже особливо не порівнював», – розповідає хлопець.
Марко продовжує свою історію далі та згадує дитячі пригоди під час прогулянок, які з ним траплялися. Він бере до рук телефон та показує кожне місце його бешкетувань на старій карті міста.
«Тільки мамі моїй не кажіть, бо вона просила в цих місцях не лазити», – жартує він.
А Google Maps зберіг у собі кількарічної давності світлини міста, де все живе і яскраве, але цього вже більше не існує.
Розмови про Маріуполь неможливо оминути без згадки про море. У більшості випадків на море ходили місцеві жителі, адже для туристичного відпочинку обирали інші міста. Водночас на узбережжі працювали продавці, які стали невід'ємною частиною такого дозвілля, гучно вигукуючи про кукурудзу та пахлаву.
«На той час у місті з транспортом все було не дуже добре й, окрім маршруток, нічого не було. І в нас тоді ще не було машини, тому ми з мамою їздили в душній маршрутці до моря. Ми купалися там впродовж декількох годин, мама любила засмагати, а я сидів у морі аж до посиніння губ», – пригадує він.
Атмосфера стала більш спокійною й Марко сміється та ділиться спогадами.
«Риби було багато, і дід, здається, колись ловив рибу. А поруч був порт і там всі купалися, всім було байдуже попри те, що іноді у воді плавало щось чорне. Раніше колись там і дельфіни плавали», – розповідає Марко.
В його сім'ї були моряки й оточення складалося із таких же людей, які завжди на когось чекали по пів року, а потім поверталися і всі разом вдома відпочивали. Така ситуація була доволі поширеною, або ж хтось їздив в Донецьк, Київ та за кордон на роботу.
Читайте також: Місто моряків та металургії – Маріуполь у спогадах
З часом Марко почав цікавитися урбаністикою та містобудуванням й помітив зміни у рідному домі.
«Коли я там жив, місто як місто було. Височезні тротуари, старі тролейбуси, обшарпані маршрутки, депресивні сталінки. За останні декілька років до окупації, коли я там був, дуже багато чого змінилося. З'явилося багато нових велодоріжок, почали організовувати усілякі події, фестивалі про музику та їжу. Там багато крутого транспорту почало їздити. З часом зникла та темрява, яка була присутня приблизно п'ятнадцять років тому в типовому припортовому місті», – каже хлопець.
Звільнення Маріуполя 2014
Спроби захоплення Маріуполя проросійськими бойовиками почалися навесні 2014 року після окупації Криму. У квітні-травні озброєні угруповання так званої ДНР почали захоплювати адміністративні будівлі в місті – міськраду, управління міліції, СБУ.
До середини червня Маріуполь частково контролювали бойовики, але українські сили готували контрнаступ, який завершився звільненням міста 13 червня.
Марко на той момент був підлітком, але зберіг деякі спогади про ті події.
«В країні вчора по телевізору був «Майдан», а сьогодні у нас вже БТРи з триколорами їздять. Це все, що я пам'ятаю. А потім я ходив в школу і навіть не відчував на собі, що була окупація. Тоді це було не те, що зараз – літають ракети й чистять все під нуль. Тоді бидлота заїхала, а для багатьох людей мало що змінилося й навіть рублі тоді не вводили. Потім наші заїхали. Я бачив, як вони через барикади їхали на БТРах з прапорами і якісь баби кричали, що «нєт, наших мальчіков виґаняют!». А так я тоді не надто свідомо жив, зважаючи на вік», – каже хлопець.
Остання зустріч із домом
За декілька днів до початку повномасштабного вторгнення Марку вдалося побувати у місті Марії. Причини такого візиту все ж були не надто радісні. Хлопець ховає очі, його речення стають скупими, він намагається підбирати слова, а в голосі помітне тремтіння.
«Ми приїхали туди тому, що вже відчували неспокій. Єдиний, хто залишився у Маріуполі, це мій дід, і ми із сім'єю приїхали, щоб продати житло і забрати його із собою в Рівне. Тоді ми всі разом жили в забитій квартирі, а я спав на підлозі. Я гуляв містом, зустрічався із друзями та робив фотографії. А на тлі цього були погані новини про скупчення військ на кордоні й всі ми відчували, що щось буде погане. Тому замість того, щоб приїхати 1 березня, ми зробили це раніше», – розповідає хлопець.
Його сім'ї дуже пощастило, адже 1 березня було б надто пізно. Це була остання його прогулянка рідним містом й останні кадри.
Читайте також: Коли зникає місто – лишаються спогади
Прощання бувають різні: гучні, мов шторм, або тихі, як шепіт моря на заході сонця. Його – саме таке. Це було прощання без повернення. Місто, що колись стало домом, тепер залишалося позаду – назавжди.
Росіяни знищили все, й уже ніколи не буде, як раніше…
Автор фото
Артем Походнєв
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
