Не казати «тримайся», а бути поруч: волонтерка Тетяна Ременюк із Рівного про те, як насправді допомогти родинам полонених і зниклих
5278 
Тетяна Ременюк родом із Луганщини, а зараз живе у Рівному. За межами області її знають ті, хто живе з утратою, невизначеністю й болем: кілька років тому вона заснувала проєкт підтримки родин захисників – загиблих, зниклих безвісти, полонених. Це не абстрактна робота: Тетяна сама пережила втрату через війну – вона дружина військового, який загинув, обороняючи Донецький аеропорт.
У випуску проєкту «Вечірній район» Тетяна розповідає про те, чому родинам не можна давати порожніх обіцянок, чому категорія зниклих безвісти – найважча з усіх, і про мрію створити центр сімейної реабілітації.
Від власного горя – до підтримки інших
За словами Тетяни, прагнення допомагати іншим родинам з'явилося не одразу. Таке рішення виникло після того, як вона сама пройшла реабілітацію в Карпатах, а системну роботу з подібними родинами розпочала орієнтовно з 2018 року.
Суспільство здебільшого думає, що потреби родин військових закриває фінансова допомога. Тетяна наполягає: не менш важлива – присутність.
«Діти травмовані. І мало того, що травмована дитина, – у більшості випадків травмована так само і мама. А в період горювання, коли дитині потрібна підтримка й розуміння, що вона не сама, на жаль, мама часто просто не може цього дати», – пояснює вона.
Трапляються випадки, коли дитина в істериці каже: «Я втратив тата, я не хочу ще втратити маму». За такими фразами, каже Тетяна, стоїть щоденна реальність сотень родин.
Ресурсів на допомогу дітям і загалом рідним, які переживаються втрату, завжди бракує, час від часу виникають заборгованості та інші проблеми.
«Ми невеличкий маленький фонд з великими амбіціями», – так Тетяна описує свою команду.
Кошти для роботи шукає сама – пише листи, напрацьовує контакти зі Словаччиною та Італією, які частково закривають потреби фонду. З місцевою владою складніше: у кабінетах вона нерідко чує фрази на кшталт «ви отримали виплати», хоча йдеться не про одноразову допомогу, а про системну підтримку дітей, які ростуть саме зараз – а не через рік чи два.
Найстрашніше – невизначеність
Тетяна працює з дружинами загиблих і зниклих безвісти захисників упродовж усього року, у різних форматах. За її словами, категорія зниклих безвісти – найважча психологічно з усіх.
«Коли є полон – є надія, за неї треба боротися. Коли є загибель – це треба прийняти й жити з цим болем. А коли людина зникла безвісти, ти навіть у церкві помолитися не можеш, бо не знаєш, куди спрямувати цю молитву», – каже вона.
На запитання, як підтримувати родини в такому стані, Тетяна відповідає однозначно: нічого не обіцяти.
«Не казати, що все буде добре. Не казати, що колись налагодиться. Не казати тримайся – за що триматися? Це насправді порожні балачки, які нічого не змінюють. Це я вже як психолог кажу», – говорить вона.
Замість обіцянок – присутність тут і тепер. Дати родині надію, каже Тетяна, – насправді дуже непростий і небезпечний крок: наперед ніхто не знає, чи підтвердить ДНК-експертиза загибель, чи людина повернеться з полону.
Одна з ідей, якою Тетяна живе вже багато років, – не лише окрема реабілітація дітей і дорослих, а сімейна реабілітація. Це можливість для родини військового чи чоловіка, який повернувся з полону, після лікування побути разом в одному місці – щоб відновити стосунки, спілкування і почуття, які теж потребують окремої роботи.
Завдання дорослих – дати дітям майбутнє
На думку Тетяни, кожна громада може і повинна підтримувати дітей загиблих, зниклих безвісти, поранених і чинних військових. Насамперед ідеться про протидію булінгу, який, за її спостереженнями, і досі залишається серйозною проблемою для таких дітей.
«Мають працювати школи, психологи, ветеранські організації. Має проводитися соціальна робота і з ветеранами, і з цими дітьми», – вважає вона.
Фонд готує новий проєкт: спільну реабілітацію для військових, які повернулися з фронту чи полону та пройшли лікування, і підлітків, чиї батьки загинули або зникли безвісти. Ідея – у взаємній користі: дітям бракує чоловічої моделі виховання, а бійцям – відчуття, що вони можуть комусь щось дати.
Якщо до цього долучаться громади, міста й районні адміністрації, каже Тетяна, це стане величезною допомогою.
«Виховати дитину самостійно – це важко. А виховати з неї людину – це, я на власному прикладі знаю, ще вдвічі важче», – каже Тетяна.
За її оцінкою, в Україні до категорії дітей загиблих, зниклих безвісти й полонених захисників належить близько двох мільйонів дітей.
Проєкт Тетяни діє як благодійний фонд під назвою «Riverli» – так само називатиметься і реабілітаційний центр, який вона планує відкрити в майбутньому.
«Riverli» – від англійського river, річка.
«Тому, що річка – життя. Життя триває, і ми маємо дякувати за те, що маємо, дякувати нашим військовим. І в майбутнє все одно треба дивитися», – пояснює Тетяна.
Підтримати фонд можна через сторінки «Riverli» у Facebook та Instagram, а також через особисті сторінки Тетяни Ременюк у цих соцмережах.
Повну розмову з Тетяною дивіться у новому випуску проєкту «Вечірній район».