Лікарняний клоун – як водій, що везе крихкий вантаж, – Тарас Обоїста

Що таке лікарняна клоунада, як вона допомагає на фронті і в житті, розповів засновник руху лікарняної клоунади в Україні та учасник бойових дій на Сході України Тарас Обоїста, 41 рік.

– Насправді я надзвичайно соромлюсь, коли починаю говорити про свою діяльність, тому що не вважаю це чимось особливим. Тим паче, коли я знаю багатьох людей, які допомагали та допомагають зараз на фронті, а мені просто пощастило стати рушійною силою чогось. Як кажуть «опинився в потрібному місці в потрібний час».

За фахом я вчитель історії та основ правознавства, це моя  перша освіта. А другу я здобув уже у  2017 після повернення з АТО як  психолог та соціальний педагог.

Зараз я працюю як  фізична особа-підприємець у сфері організації відпочинку і проведення тренінгів по командній взаємодії та комунікації.  Зокрема, працював з Toyota, Vodafone, IT компаніями, Домовою службою. Окремо пишаюсь тим, що я мав можливість бути тренером тренерів Національної поліції.

Тарас також став депутатом Рівненської міської ради восьмого скликання від політичної партії «Європейська Солідарність».

– Як сталося, що ти почав займатися лікарняною клоунадою?

Випадково у Фейсбуці мені трапилося посилання на одного лікарняного клоуна – саме так я дізнався такий напрямок волонтерства. У 2012 році я  їздив на навчання в Росію, і уже після того почав навчати людей в  Україні, ділитися отриманими знаннями і навичками.  Тому що одних умінь робити фокуси – недостатньо.  По факту потрібно специфічні знання – яким повинен бути лікарняний клоун в лікарні, поза лікарнею. І найголовніше -  як уберегти волонтера від емоційного вигорання. В даній професії надзвичайно високий відсоток саме емоційного вигорання.

У кожного свої спонукання і мотиви до волонтерства.   Я завжди розказую про 5 пунктів мотивації до волонтерства - це вирішення своїх проблем, вирішення чужих проблем, традиція як повторення за кимось,  самореалізації своїх талантів і вмінь,  i горіння духу, де прикладом може слугувати Мати Тереза. Всі причини можуть виступати мотиваційними і заміняти одна одну. Я на даний момент сам не можу сказати, що є моєю мотивація,  тому що вони переплітаються. Інколи – самореалізація, інколи - це  момент допомоги іншим,  а в якийсь момент це – служіння людям. Я можу  - я роблю.

Я пишаюсь тим, що мною пишаються мої діти. У мене троє дочок (16, 10 та 4 роки) і вони знають, чим тато займається.  Як казала моя найменша донечка -  «мама трохи клоун, тьотя Галя - клоун, Тьома – клоун. А ти клоун? Ні, я просто красавєц». Коли я починав займатися клоунадою, моїй найстаршій дочці було 8 років і вона хвалилася, що її тато – клоун.

– Що таке звичайна клоунада і лікарняна?

– Клоунада в цілому і клоунада в  «лікарняна клоунада» – це фактично два різних поняття. І клоунада, по суті, різна, різні її напрямки. Циркова, вулична, естрадна і звичайно лікарняна.

Клоунада – це простір волі.  Простір свободи людини. Наскільки людина відчуває грані своєї свободи, своєї волі – настільки вона є клоуном.

Я часто використовую таке пояснення – клоун – це небезпечна вільна людина. Так колись написали про Сергія Параджанова. Як на мене, воно до клоунади теж дуже підходить.

Лікарняний клоун – це та людина, яка може розширити простір своєї волі уявою. Він як своєрідний водій, у якого відповідальність в десятки, сотні, тисячі разів більша. Він не той водій, який куди хоче, туди і їде. Він – водій, котрий везе особливо цінний вантаж – прекрасний, але дуже крихкий та ніжний.

Волонтер, який працює в лікарні, несе відповідальність за всі свої дії.  Уточню, ми говоримо не про відповідальність за людей, а за дії.

Бо якщо волонтер зробить щось не так, то це може призвести до катастрофи. Простий приклад – прийти з соплями в лікарню до дітей, у котрих може бути специфічний імунітет або повна його відсутність. Така дія – прийти – поставить під загрозу життя людини. Такого у нас не допускається.

Приклад з досвіду лікарів – аніматор (не лікарняний клоун) розважав дітей, у яких ослаблений стан здоров’я чи погані аналізи. П’ять хвилин веселощів з ним – і дитина потрапила в реанімацію, бо була знесилена. І це наслідок відповідальності – ми завжди кажемо, що лікарняний клоун відповідальний за будь-які дії, які трапляються. 

В своїй діяльності, ми виходимо і за межі лікарняної роботи. Для нас людина, яка є лікарняним клоуном, це публічна особа – вона відповідальна за те, якою є в інформаційному просторі. Він має свої політичні вподобання. Він має свої релігійні вподобання. Він має свою життєву позицію. Це приймається. Але в інфопросторі його сприймають як лікарняного клоуна. Тому він також повинен розуміти, що будь-які його дії можуть переноситися й на всіх нас. 

– Ти на фронті займався клоунадою? Як до цього ставились твої побратими?

– 10 березня 2015 року я був мобілізований Рівненським міським військкоматом та пройшов навчання на полігоні в Дівичках по спеціальності розвідник. Я був призваний разом зі своїм кумом і ще під час підготовки ми разом ходили в дитячий садочок і робили з кульок звіряток для дітей. Він тим пишався.

З травня 2015 року по квітень 2016 року проходив службу в 40 окремій артилерійській бригаді, яка входила в оперативний резерв командування сухопутних військ. Починав служити я як розвідник, а закінчив службу молодшим сержантом. 

Я ніколи не змішував.  В мене є чітко робота клоуна і робота військового.

Я не займався на фронті клоунадою, будучи у військовій формі. Але за час служби  мав можливість, під час відпустки, виходити у лікарню і робив це раз чи два.

На фронті завжди мав з собою клоунський ніс в кишені, це був скоріше мій талісман, як  розуміння, що є те, що мене тримає, пов’язує з тим іншим світом.

Якщо перефразувати твоє питання, то так – прийоми клоунади і лікарняної зокрема – використовував та використовую досі.

Коли під час служби йшов у звільнення на пару годин, то в кишені завжди мав маленький насос і кульки. Я просто любив йти, та на ходу робити якусь тваринку та дарувати дітворі. Або комусь квітку з шариків подарувати. А діти були з от такими великими очима, тому що в маленькому райцентрі або селі зустрічали людину, яка дарувала їм незвичну кульку.  Людину у військовій формі, солдата. 

Скажімо так це була така собі моя маленька пропаганда, що бійці Збройних сил України насправді добрі, білі та пухнасті. І так, я це використовував. Одного разу мені запропонували прийти в дитячі садочки – наробить багато звіряток для дітвори. Але завідуюча того садочку сказала – «Ні. От якщо прийде без форми, тоді можна.».  Ну яке ж без форми?  На той момент я не клоун. Я служу в Збройних силах України. Зараз ми знімаємо форму? Потім що ще? Тому що їм щось не подобається? Тому що вона щось думає не так?

Вона може зробити приємне дітям в садочку? Може! Я можу їй допомогти? Можу! Я захищаю свою країну. Її країну. Вона отримує зарплату в цій країні, її утримують громадяни цієї країни. І вона буде говорити солдатам, що ми не повинні там бути, що я не можу зайти? Дурная. Я не приїжджав до неї на гастролі – «ось, клоуни приїхали!»  Це ж, до речі,  батьки просили, хотіли, щоб до дітей я прийшов. 

Одного разу, тато з місцевих спеціально привіз доньку, я відпросився у командира, буквально на півгодини – щоб зробити дитині багато-багато кульок. І вона була з квітами, з тваринками, в короні.У неї стільки щастя було в очах.

По принципу «Я клоун – мені можна» я міг порушити якісь правила субординації. Я завжди стояв і задавав питання, бо мені важливо було отримати відповідь.  Можливо це не подобалося керівництву, але я був своєрідним адвокатом для хлопців. Не кожен може активно спілкуватися, вибивати щось для себе. В основному це звичайні роботяги, які могли тягати десятитонні гармати, місити глину чи довбати мертву землю.  А сказати, захистити свої права… Тому я дуже часто виступав своєрідним захисником. І коли вони дізнавалися, що я лікарняний клоун, що я працюю в онковідідленнях, то казали, що теж пишаються мною. Якось ми з хлопцями зібралися на  Святвечір, я роздав їм клоунські носики і ми тоді пройшлись по всіх батареях, співали «Щедрик-щедрівочка». Я пишаюсь кожним, хто зі мною там був

– Що тебе мотивує, де знаходиш сили? Як справляєшся з емоціями?

– Мотивують люди – діти та дорослі. Тому що ти бачиш, до кого і як ти прийшов, ти бачиш результат. У лікарняній клоунаді це все відбувається тут і зараз. Десь колись у дитини може бути біль, може бути страх і ми з цим можемо попрацювати. Але лікарняний клоун конкретно в даний момент по принципу – тут і зараз –  міняє ставлення та сприйняття до оточення, лікарні, можливого страху та болі.

Завдяки лікарняному клоуну дитина свій страх починає сприймати по-іншому. Наприклад, вона боїться чи панікує під час уколу, а клоун її в цей час заспокоює або відволікає. Буває, діти перестають боятися маніпуляційної, тому що тільки що там самі лікували клоуна. Мотивує, коли ти бачиш таке чудо. 

А сили де беруться?  Це такий собі вічний двигун – ми віддаємо свої емоції, але ми назад так само отримуємо емоції.

– Як вдається поєднувати клоунаду з усіма іншими сферами життя?

– Свій графік виходів ми підстроюємо виключно під власні можливості та бажання. Але, дотримуючись, звичайно, в першу чергу норм і графіку роботи лікарні.

– Як ви будуєте стосунки в команді, як вибираєте людей, як «притираєтесь» одне до одного?

– Люди самі приходять – слідкують за нами, потім потрапляють до нас на школу лікарняної клоунади.  Ми їх вчимо, даємо необхідні знання та уміння, а з часом, набувши власного досвіду, вони починають виходити самі. Під час виходів видно хто є хто, у кого який характер та які вони лікарняні клоуни. Тому що, насправді ти можеш прикидатися день-два. Але на виходах цього зробити ти не можеш – діти тебе розкусять в першу чергу.

Майже всі люди є клоунами. Всі дорослі, які, граючись з дітьми, придумували якісь ігри – уже готові лікарняні клоуни. Всі, хто вміє смішить дітвору, хай навіть двомісячних карапузиків, які лежать пухкенькі і регочуть від простого «ку-ку». Все, уже шаблончик є.  Я даю гарантію 100% – такий клоун буде викликати сміх.

Клоуном може бути кожен. А от лікарняним клоуном –  з тим рівнем відповідальності – уже одиниці.  Кожного разу, на кожній школі у нас йде відсіювання на різних етапах – аналізу анкет, навчання, виходів.

Уже тоді ми бачимо, що можливо у людей були інші очікування чи вони зациклені на чомусь особистому. Спочатку –  спостерігаємо, стараємося поговорити, порадити. Якщо ж люди систематично роблять ту саму помилку або є безвідповідальними, тоді ми прощаємося. «Дякую. До побачення. Ви не є лікарняним клоуном».

– Як ти починав свої виходи в лікарнях?

– Все починалося з того, що у 2012 році я прийшов до Краковян Любові Іванівни, завідувачки відділення онкогематології нашої обласної лікарні - і розказав про лікарняну клоунаду.  Після узгодженням з головним лікарем, я розпочав свої виходи. Також я узгоджував свої візити з Благодійним фондом «Скарбниця Надії», котрий теж опікувався дітками у відділенні – щоб не пересікатися і не заважати їхнім арт-заняттям.

Я тоді виходив удвох з напарником – Тьомою. Ми приходили щосуботи у дитбудинки, нас уже знали діти і вихователі. Могли за раз мати групу до 50 дітей, це була хороша школа стресостійкості.

І працівники благодійного фонду – Мар’яна Рева, Анна Ілюк, були здивовані нашим виходам. Але сама так і почалася наша співпраця. Бо уже через дві години після знайомства, коли я розказав, чим фонд може нам допомогти, Мар’яна мені зателефонувала. Благодійниця з Києва хотіла допомогти і купила нам цілий ящик всяких клоунських штук – носики, кульки і насоси, мильні бульбашки для діток.

Цією людиною була Марина Лободіна, з якою ми спілкуємося і досі. Зараз вона очолює благодійний фонд LaVita, який опікується дорослими людьми в хоспісах.  За сприяння і підтримки її фонду до карантину ми регулярно їздили в Київський хоспіс.  Навіть у хоспісі пацієнти все одно залишаються великими і маленькими дітьми. З ними важче працювати, з дорослими завжди важче працювати.  Вони уже більш биті життям, більш насторожені, у них немає отієї дитячої довірливості. Але вони теж хочуть вірити в казку і мати друзів. І часом до них приходять лікарняні клоуни, які несуть маленьку казку і стають їхніми друзями. Так, вони знають що клоуни вийдуть з палати і будуть звичайними людьми, але з  ними можна просто поговорити про життя.

–Як працювати у «важких» відділеннях – онкологічних, паліативних та інших?

– Насправді, різниці немає – діти є дітьми незалежно від відділення. Різні відділення потребують різних підходів в роботі. У важких відділеннях діти раніше дорослішають – через розуміння тих процесів, що відбуваються навколо них, але не перестають бути дітьми.

Так, є момент, що до певних дітей прив’язуєшся сильніше, особливо на початку… Це вперше, це запам’ятовується яскравіше. Що б там не було, які б ми не ставили бар’єри – ми, лікарняні клоуни, приходимо ставати друзями. Інколи спілкування продовжується і поза межами лікарні. Бо люди потребують спілкування, а ті, хто закритий в стінах медзакладів, потребують його якомога більше. І ми тут говоримо не тільки про дітей, а й про ветеранів і про дорослих в хоспісі. Ми продовжуємо спілкуватися, ми приходимо як клоуни, але вони так само знають нас як Лену, Наташу, Таню…

 – Чи відрізняються перші виходи й ті, які зараз?

– У 2012 році, на початку, коли виходив сам в лікарню, то було важко, був максимально уважним, щоб не зробити помилку. Через 3-4 години роботи сорочку можна викручувати.  Після виходу переодягаєшся, виходиш з лікарні і йдеш. У нас лікарня на виїзді з міста, я любив сидіти тоді під деревом і дивитися як в’їжджають і виїжджають машини. Просто – щоб відновитися. І так могла пройти година, друга… 

Перші рази важче, тому що ти тільки вчишся, все по-новому, новий досвід. Спочатку шукаєш щось нове – ігри, шаблони… Напевно, за перших два місяці я навчився 80% фокусів. З часом з’являється більше інструментів, якими можна скористатися. Поступово починаєш виходити без реквізиту. Тому що в першу чергу повинно бути цікаво тобі. Бо якщо тобі цікаво, то й іншим буде цікаво. 

Так, виходи бувають різні. Ти виходиш разом з  кльовим партнером, який з півслова тебе розуміє, і ви робите чудеса. Діти включаються, медперсонал бігає щасливий, у всіх очі світяться.  Ти в лікарні ходиш, як хмаринка щастя. І самий кайф – Ти Це Відчуваєш! А є більш рівні виходи,  коли все добре, все спокійно і контрольовано. 

Лікарняний клоун – це робота. І хоча нам не платять, але для нас це в першу чергу робота, тому що вона несе відповідальність.

–​​​​​​​ Чи були випадки, що на вас реагували негативно – діти чи дорослі?

– Так, були випадки. Ми живемо у відкритому світі, де є різні нюанси, стандарти…  Наприклад, фільм жахів з клоуном. Або жорстокі пранки чи розіграші. У людей може сформуватися образ чи побоювання страшного клоуна. Тим паче, коли люди не знайомі з нашою роботою або стикалися з чужим непрофесіоналізмом. 

Дорослі можуть не зізнаватися, що їм трохи лячно. Були такі – «Я на самом деле боюсь клоунов». Це одна з наших клоунес – «Ви не повірите, я насправді боюсь клоунів. І я сама клоун»

Всі ми можемо працювати одним методом – «по чуть-чуть». Ми приходимо до дітей, вони бачать нас, нашу роботу і починають нам довіряти. І дитина, яка перший раз нас могла не впускати, на другий, третій чи десятий візит  уже бігає разом з нами, регоче, грається або й просто спостерігає. Ми не нав’язуємося.  Ми просто приходимо побути поруч. Ми всього-на-всього гості в лікарні. Старшим буде лікар, персонал, дорослі і першу чергу – діти.

–​​​​​​​ Як справляєтесь з негативом від інших людей?

– У лікарняного клоуна теж є своя людська гідність. Якщо хтось буде його ображати , то має право зняти носика. Стаючи просто людиною, можеш чесно сказати: «Вибач. Ти робиш боляче. Ти робиш неприємно».

У лікарняного клоуна теж є своя людська гідність. Якщо хтось буде його ображати, то він може зняти носика.

 Це стосується і дітей, і дорослих. Був хлопчик, який робив боляче – можливо, таким чином у нього виходив якийсь біль чи страх до дорослих. А тут  прийшов дорослий, з якого можна  безперешкодно знущатися. Клоун знімав носика і  казав «Мені неприємно. Мені боляче».  Зазвичай діти дуже чітко це розуміють і після цього навпаки стають помічниками і друзями. 

Дорослі можуть цього не розуміти, навіть коли просиш їх вести себе виховано. Бо ж, буває, думають, що дуже весело підійти до клоуна, взяти носик і відпустити його.  Забуваючи, що цей клоунський носик – пластмасовий і б’є боляче. У мене в такі моменти автоматично включається сердитий клоун, який може і здачі дати. Хоча нікого ще не бив.

– Як тебе клоунада змінила?

– У мене з’явились крила і  небо.

Завдяки лікарняній клоунаді я навчився більше любити себе. Звучить егоїстично, але насправді ми не можемо йти з любов’ю до інших людей, якщо не навчимося любити себе і приймати себе таким, яким ти є.

Ти маєш право на помилку, ти можеш помилятися. Але помилка буде помилкою, якщо ти її не виправиш. Ти завжди можеш помилитися. Коли ми навчаємо лікарняної клоунади, то завжди кажемо, що клоун це дурень, якому дозволено все. І він може помилятися скільки завгодно. Чому? Тому що помилки в його світі немає, він може в любий момент знову це зробити. І рано чи пізно все буде добре.

Я так і сприймаю – так, я можу помилятися. Я вчу людей – так, ви можете помилятися. І ви можете помилятися не тільки в клоунаді, а й в житті. Але у вас завжди є шанс все виправити.

А ще лікарняна клоунада дає можливість зрозуміти зовсім інші обставини, в яких живуть люди. І ти розумієш, що йолки-палки, у тебе все добре! Що там? Економічні проблеми? Та до сраки! Оцінки у дітей в школі? Та ну на фіг! Аби дитина була весела і щаслива, до тебе прибігала ввечері, обіймала і  казала «Тато, я тебе люблю». Що ще треба для щастя?