«Мова – це зброя», – харків’янка Ірина Сідельова про переїзд до Рівного, російське минуле й українське майбутнє
-
-
>
-
>
-
>
4793
Ірина Сідельова на початку повномасштабного вторгнення провела у харківському бомбосховищі три тижні, перш ніж евакуюватися до Рівного. Її дім на окружній дорозі опинився в епіцентрі обстрілів та нальотів ворожої авіації.
Жінка народилася і здобувала освіту в Росії. Згодом кілька років проживала в Білорусі, де проводила екскурсії містом Полоцьк. Та все ж рідним називає Харків, у якому прожила більше ніж тридцять років.
Як завідувачка відділу науково-освітньої роботи Харківського художнього музею Ірина часто проводила там патріотичні заходи та розповідала дітям і дорослим про національну ідентичність. Втім, робила це російською.
Тепер, у свої 65, музейниця закінчила вже четверті курси з вивчення української мови, активно волонтерить, пише фахові статті про рівненських митців та налагоджує творчу співпрацю між Харковом та Рівним.
Про українські гени, міфи про «страшних» бандерівців та кілька спроб заговорити українською з Іриною Сідельовою спілкувалася журналістка Район.Рівне.
«Ніхто не знав, живі ми чи ні»
Початок великої війни застав Ірину Сідельову вдома в Харкові. 24 лютого під її вікнами українські військовослужбовці вже готувалися давати відсіч ворогу, який намагався захопити місто. Під ракетними атаками росіян Ірина з чоловіком були змушені спуститися до єдиного на районі укриття, яке вмістило 600 людей.
«Найбільш страшний для мене був день, коли ми вийшли з укриття, щоб потрапити додому о шостій ранку: елементарно почистити зуби та взяти речі. Мій чоловік колись був військовим, служив в авіації. Каже: «почекай, боже, Іра, літаки». І я чую, як летять ті літаки, і вже десь щось гримить. Ми все покидали і знову назад в бомбосховище», – розповідає переселенка, марно намагаючись стримати сльози.
Без мобільного зв’язку та інтернету вибратися з Харкова Сідельовим вдалося лише за три тижні потому.
Займалася вихованням патріотизму російською мовою
За освітою Ірина психологиня та педагогиня, тож вже багато років працює з дітьми – займається кураторством освітніх програм у музеї. Однак іноді проводить екскурсії і для дорослих.
«У нашій експозиції так вибудований відеоряд, що ми починаємо з іконопису, а потім ідуть старовинні портрети й народна картина – козак-бандурист, козак Мамай», – описує музейниця.
Ірина пояснює, що з козака Мамая починається усвідомлення – ось це і є наш національний код. Ось що таке справжній українець – красивий, спокійний. Він грає на бандурі, гарно одягнутий. Навколо прекрасна країна: і річка, і коні, і друзі, і куліш, який вони варять.
«Він сидить під дубом. Це вже канон написання картини козак-бандурист. А на дубі висить рушниця, порохівниця, і поруч спис. Козак сидить, грає й співає пісню, бо він – людина миролюбна. Але якщо настане момент, то це все поруч. Дуже хочеться, щоб з цього починалося національне усвідомлення: хто ми українці і які ми повинні бути. Наші предки були такими й це ми повинні зберегти», – пояснює Ірина Сідельова.
Фіналом експозиції є полотно «Запорожці пишуть листа турецькому султану» Рєпіна. І окремо – екскурсія про образ козацтва в образотворчому мистецтві.
«У цій своїй російській промові я вставляла українські слова, але все якось не доходило до того, щоб повністю заговорити українською», – зазначає переселенка.
Вибір української ідентичності
Російське вторгнення Ірина називає особистим приниженням і зізнається, що для неї – це особливо болюча тема.
«Я народилася в Краснодарському краї, але там же живуть переселенці з України. По селах люди досі говорять суржиком, таким же, як і на Слобожанщині. У батька прізвище Кліпа — він уродженець Чернігівської області. Бабуся моя Катерина Кліпа все життя говорила українською, але вона дуже рано померла. У мами прізвище Зіненко, вони з-під Полтави. Потім батьки опинилися на Ставропіллі. І там всі говорили українською», – пригадує Ірина Сідельова.
У шостому класі в анкеті, де потрібно було вказати національність, Ірина вперше зазначила – українка. А під час отримання паспорта зробила це вдруге. От тільки в готовому документі все одно побачила надпис – росіянка.
Коли чоловіка-військового запитали, куди б хотіла переїхати їхня сім’я: до Краснодара чи до Харкова, Ірина, не вагаючись, вирішила повернутися туди, де її коріння.
У Росії залишилася майже вся рідня жінки: батьки, рідна сестра, старший син і четверо внучок.
«Ми щороку їздили відпочивати разом. І оці шпильки щоразу всюди я на собі відчувала. Друзі в Москві живуть. Ми до них приїздили, збиралися компанією і вони завжди: «ну шо там у хахлов новенького?» З такою зверхністю», – пригадує переселенка.
Єдине, що зараз гріє душу жінки – вибачення від родичів. Ірина запевняє, що це дозволяє їм мати якісь стосунки й обмінюватися повідомленнями.
Усе почалося 2014 року
Уперше переходити на українську Ірина спробувала 2014 року після окупації Росією Криму та частини Донецької й Луганської областей.
«Трішки раніше до подій 2014 року, коли я поїхала на наукову конференцію в Санкт-Петербург, спілкувалася там з дуже цікавою людиною. Він любив Україну. Зараз не знаю, може, в нього щось змінилося в голові. Уже коли ми всі виступили, сходили в Ермітаж, поговорили, прощаємось, він каже: «Ірино Миколаївно, ви знаєте, є план розділу України. Не буде України, вже якось так все продумано. І ця ваша революція – ви тільки себе потішили. А я відповідаю: «Ви не знаєте українців», – пригадує жінка.
Після початку Антитерористичної операції на сході України Ірина почала займатися волонтерством. Харківський госпіталь був переповнений, тож музейниця спонукала усіх колег допомагати пораненим та родичам військових: в’язати шкарпетки, пекти млинці й організувати у музеї дозвілля для жінок, які втратили на війні своїх чоловіків чи синів.
Саме вони запросили Ірину долучитися до курсів української мови.
«Там були найкращі викладачі з Харківського педагогічного університету. Стільки тепла, добра. Паралельно нас і в світ літератури вводили. Я ходила туди два роки, але це було один раз на тиждень. Тому зрозуміло, що цього замало. Потім я намагалася ввести правило – розмовляти українською в кабінеті. Ми спробували, але хтось заходив, починав говорити російською і все – ти вже з‘їхала. По телефону хтось дзвонить, слухавку береш і відповідаєш російською. Хоча ці пориви були», – розповідає жінка.
Допомагала переходити на українську і подруга-рівнянка Лариса Ткач.
«У нас правило: ми в неділю ввечері телефонуємо одна одній і говоримо українською. А я завжди кажу: не чекай, поки я закінчу своє речення, бо якщо я відразу неправильно кажу, то ти мене виправляй, щоб я по ходу розуміла, що тут в мене помилка і я повинна це запам‘ятати. Ось так вже минуло років п’ять телефонних розмов українською», – зізнається Ірина.
«Говорити українською – принципова позиція»
Коли Ірина потрапила до Рівного, то почала плести маскувальні сітки разом з іншими переселенцями. А у квітні, коли Рівненське міське об’єднання товариства «Просвіта» організувало курси з вивчення української мови, жінка відразу долучилася й отримала вже чотири дипломи.
«У нас там ініціативна група зібралася, бо харків‘ян більшість. Але і з Маріуполя, і з Миколаєва дівчата є. Ми вже, як кажемо, пішли на п’ятий сезон, бо там навчання розраховане на 15-20 занять, якісь канікули й знову курс. Люди ж під‘їжджають, а ми не хочемо закінчувати. Тож вони змінюють програму, так вибудовують, що для когось вона нова, а ми ніби закріплюємо правила», – пояснює переселенка.
Жінка зізнається, що поки не все виходить, особливо, коли доводиться спілкуватися українською у професійній сфері й оперувати термінологією. Але Ірина переконує, що тепер мова – це її принципова позиція, тому навчання продовжуватиме.
«Мене запросили до школи, попросили розповісти про Шевченка художника. Російською я б дві години могла розповідати. А українською я все перекладаю і на терміни чи на більш-менш красиві вислови не вистачає запасу слів. Я спрощую. Елементи русизмів є, але для мене це вже принципово. Я тільки так хочу говорити. І якщо я телефоную, наприклад, директорці й чую, що вона відповідає російською, то кажу: давайте українською говорити», – відзначає музейниця.
Найскладніше, зізнається Ірина, перейти на українську в побуті, адже чоловік жінки російськомовний. Як і багато людей, які переходять з однієї мови на іншу в спілкуванні, переселенка сформувала свої звички, які допомагають не втратити силу волі.
«Поки я сама, то думаю, напевно, все-таки російською, але перекладаю все в голові. Іноді зауважую: Боже, подивися, наскільки краще й мелодійніше українською звучить слово, ніж російською. Багато читаю. Мені подобається. Нещодавно прочитала «Марію» Уласа Самчука. Дуже красиво. Потім для себе вже тут у Рівному відкрила Марію Матіос, книга «Нація». Прямо списано з живих людей і як вона вміє все це красиво вибудувати. Багато також читала книжок Сергія Жадана, бо ми з ним товаришуємо і він нам багато допомагав у наших гуманітарних проєктах у музеї», – ділиться спогадами Ірина Сідельова.
«Львів був як бандерівський осередок»
Міф про «страшних бандерівців», як розповідає Ірина, був закладений ніби у підсвідомості. На думку жінки, це найімовірніше з’явилося з літератури, яку вона читала в дитинстві. Адже малою вірила книгам беззаперечно. Втім, у російських книжках українців із західної частини країни зображали, як жорстоких поганців.
«Я приїхала до Харкова з російськими мізками, промитими цією пропагандою. Я так думала, поки не поїхала на наукову конференцію до Львова. У мене теж була якась невеличка боязнь, але я поїхала, бо ж у мене всі доповіді про виховання патріотизму. Попросила своїх колег, щоб вони переклали мою доповідь і читала її українською. Вичитала, тренувалась щодня, розставляла наголоси на кожне слово. Усе пройшло чудово.
Але я дивлюсь і не бачу тієї картини, про яку мені розповідали. Де ж вони, ті бандерівці? Та ще й чую російську мову і ніхто мене не смикає. Вони в Москві розказують, що там бандерівці, що вони «чьокнуті». А я кажу: «Ви б поїхали в Карпати! Там такі люди! Така природа! Це все брехня. Цього немає», – розповідає харків’янка.
Російські вигадки про утиски російськомовних в Україні та ненависть до російського народу Ірина спростовує легко:
«Я завжди брала свого онука, який живе в Харкові, до себе на вихідні. Коли йому було років п’ять, ми з ним одного разу прикрашали ялинку й внук каже: «Бабусю, давай повісимо ще два прапори — наш і російський». Я запитую: «А чому?» «Ну там же живе моя сестричка і вона ж така хороша, я її люблю», – відповідає він. Я кажу: «давай, це ж два дружніх народи». Є навіть фото, де на ялинці висять два цих прапорці».
«Потім дитина підростає і ми з ним їдемо на пленер у 2013 році за кордон разом з дітьми з Росії. Ще до усіх цих подій, але вже все бурлить. Харків‘яни тоді товаришували з московською школою. Вони завжди просили нас, щоб подяки ми писали українською мовою, бо дітям цікаво. І от російські діти дивляться на наших, як незрозуміло на кого. Їх вже, ясна річ, накрутили. Перші дні була якась така дистанція. Вони запитували у викладачів: «А нас українці не поб’ють?» Я тоді подумала: «Ну чого ж вони мають вас бити. Це веселі, класні діти», – пригадує Ірина.
Опісля жінка вирішила повезти онука до Львова, щоб він сам переконався у тому, що усі ці розповіді росіян про жорстоких українців неправдиві.
«Я його повела в «Криївку». Офіціантка помітила, що дитина захоплюється, розглядає усе, що стінах висить. Там же музей. І навіть дозволила непомітно забрати з собою меню, у якому ще й були декілька сторінок про історію. У такий спосіб ми самі переконались, що це все пропаганда. Що з цим треба боротися. І ми повинні щось цьому протиставити. Онук говорить зараз тільки українською. Він студент Харківської політехніки. І мені завжди казав, коли я починала говорити українською: «Не позорся, ти стільки помилок робиш», – усміхаючись пригадує Ірина Сідельова.
Онука харків’янка називає своєю надією і дуже пишається тим, що він зараз волонтерить та збирає гроші на ЗСУ. Хлопець навіть продав примірник «Інтернату» Жадана, який письменник підписав для Ірини, за п’ять тисяч гривень. Також йому вдалося продати прапор із підписами бійців харківського спецпідрозділу Kraken за 12 тисяч гривень. Гроші спрямував на допомогу ЗСУ.
«Щодня мрію повернутися до Харкова»
Після переїзду до Рівного Ірина Сідельова продовжила працювати. Попри те, що на початку березня 2022 року росіяни пошкодили будівлю Харківського художнього музею, установа функціонує й багато музейників працюють дистанційно.
«Вони варвари. Те, що вони натворили… І продовжують творити… Виявилося, що російська культура існує тільки для тих, кому вона потрібна, а потрібна – одиницям. І у цьому вся проблема», – зауважує Ірина, апелюючи до того, що в Харківському художньому музеї є немала колекція полотен російських художників, які теж постраждали від обстрілу.
Музей не припиняв роботу з початку повномасштабного вторгнення. У найнебезпечніші дні директорці установи навіть доводилося там ночувати.
Рятувати музейні експонати приходили безліч небайдужих харків’ян. У цьому Ірина Сідельова вбачає фундаментальну різницю між нами та окупантами.
«Тут живе народ, який на десять голів вище. Харків’яни незламні люди. Мер каже: «того року квітів стільки було, висаджуйте квіти». Мати рідна, ракети над головою літають, а вони квіти висаджують», – дивується музейниця.
Своїм другим домом переселенка називає Рівненську обласну бібліотеку. Саме там Ірина проводить відеоконференції, вигадує нові освітні проєкти, а ще продовжує наповнювати сайт та фейсбук-сторінку музею.
У такий спосіб жінка зводить культурні мости між Рівним та Харковом. До прикладу, рівненський художник Віктор Гвоздинський став героєм проєкту «Вчителі та учні», а мисткиня Тетяна Лукашевич з’явилася у серії онлайн-виставки «Мандруємо Україною».
Також з Рівненським палацом дітей та молоді й Харківським палацом дитячої та юнацької творчості Ірина планує втілити спільний проєкт для дітей, пов’язаний із діяльністю відомого художника та архітектора, який зробив вагомий внесок у розвиток образотворчого мистецтва Рівного, Георгія Косміаді.
Втім, переселенка підкреслює, що мріє повернутися до Харкова й дуже чекає на контрнаступ Збройних сил України.
«До осені, напевно, буду тут. Хоча я ще минулої осені думала, що з нового року все налагодиться. Але поки чекаємо на контрнаступ, поки не звільнять усю українську територію. Бо ми ж живемо на самому кордоні. Там дуже складно і важко», – ділиться жінка.
Харків’янка, яка вже іноді називає Рівне «своїм» містом, запевняє, що продовжуватиме вивчати українську, бо мову можна вчити все життя і це ще один прояв любові до країни.
«Це вже частина мене, без котрої я сама себе не уявляю. Для мене це зброя. Я вже літня людина, що я можу зробити? Когось там мотивувати, чимось допомогти. Зрозуміло, донати якісь надсилати. Я роблю це з кожної зарплати й пенсії. Але те, що я особисто можу і те, чого у мене ніхто не відбере – це говорити українською», – каже Ірина Сідельова.
***
Матеріал підготовлений за підтримки Institute for War and Peace Reporting
