«Тату, не спи!». Історія загиблого воїна з Костопільщини Валентина Опанасюка

41-річний Валентин Опанасюк із Дюксина, що на Костопільщині, в перші дні повномасштабної війни взяв до рук зброю, аби боронити країну від російських окупантів. Служив командиром розвідувального відділення, а у вільний час майстрував побратимам прикраси із гільз. Тепер хрестики з патронів, як згадку про тата та найцінніший оберіг, носять його діти.

Дружина загиблого захисника Тетяна Опанасюк поділилася спогадами про чоловіка із журналістами видання Район.Рівне.

***

Валентин із Тетяною познайомилися на роботі – разом працювали на меблевому підприємстві. Нині жінка з посмішкою пригадує, як перший час вони двох не могли спрацюватися в одній бригаді.

«Ми сварилися так, що цілий цех вибігав дивитися, що там відбувається. Постійно між нами були якісь скандали. Іноді доходило до того, що ламелами кидали один в одного. «Ворогували» ми до першої моєї зарплати. Отримавши гроші, ми з дівчатами зібралися біля магазину, Валік із кумом теж прийшов туди. Він постійно з «получки» купував собі «снікерси». І от ми знов з ним «зчепилися» – ніби й не сваримося, та намагаємося «вколоти» один одного. І тут він мене як притис до себе, обняв, поцілував. Я приходжу до дівчат і кажу: «Все, закохалася! Буде весілля». Після того між й зав'язалися стосунки. Зустрічалися не довго, одружилися», – пригадує вдова.

Жінка зауважує, її чоловік любив пожартувати, поважав своїх батьків, намагався завжди прийти на допомогу.

В подружжя народилося двоє дітей – Богдан та Аня. Згодом на світ з'явилася Софія.

«Валік любив майструвати з дерева. Старався зробити, щоб все було ідеально. Робив крісла, полички різні. Ліжко дитяче теж був сам зробив», – продовжує Тетяна.

Вже бувши на передовій, Валентин Опанасюк не залишав улюбленої справи – робив хрестики з гільз. Змайструвати такі прикраси його нерідко просили побратими. Їх він встиг зробити й для своєї родини, Нині, як найцінніший оберіг, татові хрестики носять Анюта, Богдан, Софія та й сама Тетяна.

***

На початку повномасштабної війни Валентин Опанасюк одним із перших у селі отримав повістку – до війська його забрали на початку березня.

В перші дні вторгнення чоловік наказав Тетяні вивозити дітей.

«Каже мені: «Подумай про малих! Ніхто не знає, що буде. Я не переживаю ні за тебе, ні за себе – я за дітей боюся!» Й ми поїхали до Польщі. Коли ми зідзвонювалися, Софія не давала мені майже говорити – постійно з татом балакала вона. Просила, щоб Валік показав їй котиків, які прибилися там до них», – посміхається.

Про війну дружині чоловік розповідав не багато. Казав, що про фронтові події їй знати не треба. Коли ж вона, чуючи вибухи в телефонній слухавці, починала про щось питати, чоловік переводив розмову на жарти. Казав, що вони – ситі й одягнуті, це все, що вона повинна знати! А якось розповів, що позиції росіян були розташовані буквально метрів за 100 від них – через дорогу. 

Пробувши кілька місяців за кордоном, Тетяна з дітьми вирішила повернутися в Україну.

«Я ж там влаштувалася на роботу. Ми з дітьми старалися не тратити зайвого, я відкладала зароблене. Дзвоню Валіку й кажу: «Я збираю гроші». А він мені: «Головне, щоб діти все мали! Ви там не голодуєте?» Та в нас всього необхідного вистачало», – каже жінка.

Повернувшись, жінка просила чоловіка, аби хоча б на кілька днів і він приїхав додому.

«Я ж не знала, що він був командиром. Він мені не зізнавався. Кажу йому: «Проси у свого командира, щоб відпустив тебе». А він мені: «Та хто ж мене відпустить?».

Додому у відпустку Валентин Опанасюк приїхав на День народження дружини. Їй нічого про це не сказав – хотів зробити сюрприз.

«Ввечері напередодні я сильно плакала, а Софія підходить до мене і каже: «Мама, не плач, тато скоро приїде» - і наступного дня приїжджає Валік.  Словами не описати, як ми тоді раділи – це був найкращий подарунок для мене. Проте ті кілька днів відпустки так швидко проминули… Коли Валік повертався назад на фронт, заспокоював мене: «Не плач, чого ти? Все ж добре буде», – пригадує.

Незадовго після відпустки військовому запропонували родинну путівку в Буковель. Нині Тетяна пригадує, як, відпочиваючи в горах, Валентин сказав їй, що на розвагах дітей економити не буде, намагався подарувати їм якомога більше гарних емоцій.

«Каже мені: «Нехай відпочивають! Може, мене вже не стане». Ображаюся, щоб навіть не думав про це, а в самої в середині все просто обривається. Відчуваю, що щось буде не так», – зітхає Тетяна Опанасюк.

Дружина загиблого захисника розповідає, що в останню ніч на відпочинку Валентин зовсім не спав.

«Питаю його: «Чого ти не лягаєш?». А він: «Не можу… Знаєш, звідти (з фронту – авт.) мало хто повернеться, дуже мало – одиниці. Ти не уявляєш, що в мене робиться в душі, а розказати про це нікому не можу». Заспокоюю його, кажу, щоб беріг себе й все буде добре, бо ж він завжди був виваженим, перш ніж щось зробити, добре все зважував. На що Валік сказав: «від найгіршого ніхто не застрахований». Іноді він лягав й хотів просто побути в тиші», – крізь сльози продовжує жінка.

Тетяна розповідає, проводжати чоловіка на фронт після сімейного відпочинку їй було особливо важко. Якесь недобре відчуття ятрило душу. В пам’яті закарбувалося, що Валентин, вирушаючи востаннє на передову, не сказав їй традиційного: «все буде добре, я повернуся»…

***

Незадовго до загиблі Валентина Опанасюка, його дружині наснився дивний сон, ніби вона прокидається від того, що чоловік стоїть у їхній спальні перед іконами й голосно молиться.

«Це була третя година ночі. Я прокинулася, і не можу зрозуміти, що це означає? Діти спали біля мене в ту ніч. Стала й собі молитися. Плакала. Постійно дивилася в телефон, чи він у мережі.  Не пам’ятаю навіть, як заснула. Наступного дня пишу йому, а відповіді нема. І в мережі він не з’являється. Не можу зрозуміти, що ж таке? За кілька днів повідомили, що Валік загинув», – розповідає Тетяна Опанасюк.

***

«В той день мені зателефонувала односельчанка й сказала, щоб я йшла до свекра. Батько трохи хворів, тож я подумала, що йому стало гірше. На ходу одягаю найменшу дочку, сама поспіхом накидаю куртку й біжу туди. Про те, що з Валіком щось сталося, я навіть в думках не припускала. Підходжу до хати, й мене ніби паралізувало – стоїть староста, люди з військкомату та медсестра біля двору. Мені сказали йти в хату до батька. Забігаю в кімнату, а він газету читає, спокійно відповідає, що все в нього добре – він ще теж нічого не знав. Каже мені: «Ну, прийшла – і добре, сідай». І тут нас попросили вийти й сказали, що Валіка більше немає…», – пригадує день, коли дізналася страшну звістку.

Тетяна зізнається, відмовлялася вірити в почуте – перепитувала, чи немає ніякої плутанини? Можливо, її чоловік поранений, проте живий? Бо ж хіба могло бути так, що його не стало за кілька днів поїздки додому?

«Мене трусило, стало важко дихати. Що було потім, пам’ятаю смутно, свідомість ніби відключилася. 8 лютого Валік виїхав з дому, 9 написав, що все добре, доїхав, отримав бойове завдання, незабаром збирається на штурм. Менш як за пів години після виходу на позицію його смертельно поранили. Отримав множинні осколкові поранення різних ступенів, проникаюче поранення пахвинної ямки. Це призвело до сильної кровотечі», – розповідає Тетяна.

Молодший сержант Валентин Опанасюк, командир розвідувального відділення, загинув 11 лютого під час бою у Покровському районі Донецької області. Ця новина стала неабияким потрясінням для всієї родини. Важко втрату переживали діти – Богдан та Аня, адже він любив їх понад усе на світі. Вони, як дві краплі води, схожі на тата.

Крізь сльози Тетяна Опанасюк розповідає, як в день, коли траурний кортеж із Валентином прибув до дому, 3-річна Софія підійшла до труни, гладить його по бороді та просить: «Тату, вставай! Не спи, тату!

«Перший місяць я щодня ходила до нього на могилу. Жити не хотілося, просила, аби забрав мене до себе. Розуміла, що діти, треба зварити їсти, прибрати – просто заставляла себе щось робити. Потім прийшла до мене його тітка й каже: «Валік хотів, щоб дітям добудували хату, давай будемо міряти, матеріали замовляти. Зараз я теж своєї сили не шкодую – багато чого робимо вдвох із Богданом. Стараюся не перевантажувати його, бо ж ще дитина – 10 років, але він сам дуже старається, хоче робити все так, як його навчив тато. Військове керівництво Валіка й зараз каже, що таких командирів, як він, у них не було й вже не буде», – продовжує.

Валентин часто сниться дружині. У снах каже, що радіє тому, що вона робить біля дому, що втілює в життя їхню спільну мрію.

Тепер в їхній кімнаті Тетяна облаштувала куточок в пам'ять про загиблого чоловіка-воїна. Тут вона виставила нагороди Валентина, а також його світлини зі служби.

«Ми дуже любимо його, сумуємо. Дуже важко прийняти цю втрату! Я взагалі не уявляю, як жити без і справлятися з усім самотужки», – резюмує дружина полеглого захисника.

Фото Інни ЛЬВІВСЬКОЇ та з особистого архіву родини Опанасюків