«Він казав, що сидіти з нами в підвалі – не вихід». Історія 19-річного загиблого воїна Єгора Мухи

За місяць до початку повномасштабної війни Єгору Мусі з Рівного виповнилося 18. Без жодних вагань хлопець добровільно взяв до рук зброю, щоб боронити країну від російських агресорів. Щирий, добрий та амбітний, він намагався робити все максимально добре. Саме завдяки цим якостям хлопець досить швидко став командиром відділення.

Коли ж Єгору вдалося перевестися до легендарного батальйону «Вовки Да Вінчі», його щастю не було меж. Молодий воїн намагався у всьому рівнятися на свого командира. Втім, війна обірвала усі плани та мрії 19-річного воїна. 

***

Єгор Муха народився у багатодітній родині – мав двоє молодших братів та старшу сестру. Мама хлопця Євгенія розповідає, фактично, виховання двох старших дітей повністю лягло на її плечі, адже батько не брав участі в житті дітей.

Дивлячись, як мамі важко зводити кінці з кінцями, Єгор рано почав працювати. З 12 річного віку хлопець бігав на ринок розвантажувати фури з кавунами, брався за будь-яку іншу роботу, аби заробити.

Якось, перебираючи шкільні зошити, Євгенія знайшла дитячу листівку, яку зробив для неї Єгор, та вітальний вірш. 

Зростаючи у родині залізничників, Єгор також вирішив поєднати з цією сферою своє життя – спершу завершив навчання у Рівненській дитячі залізниці, а згодом вступив до Козятинського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту. Вчився на помічника машиніста тепловоза та електровоза.

«Єгор був дуже добрим і щирим, він завжди хотів, аби все було по справедливості.  Він жив в кімнаті з двома молодшими братами, тож щоб побути на самоті, любив гуляти, кататися на велосипеді. Став читати книги. Він був дуже розумним у мене. Він мріяв, що назбирає грошей, і продовжить навчання в Польщі. Хотів їздити на нових поїздах. Хоч рідного батька в його житті фактично не було, Єгор гарно спілкувався з дідом по татовій лінії. Дід для нього багато значив», – пригадує мама.

З початком повномасштабного російського вторгнення студентів розпустили додому. Єгор, повернувшись до Рівного, одразу заявив рідним: не сидітиму з вами в підвалах, бо просто пересиджувати тривоги – не вихід! Й пішов до військкомату добровольцем. На четвертий день великої війни хлопець, який місяць тому став повнолітнім, вже був у строю. Тим часом маму з двома молодшими братами відправив у Болгарію від футбольного клубу «Верес».

***

Спершу Єгор Муха служив на білоруському кордоні. Вивчився на оператора дронів й, цілеспрямованого та амбітного військового, за кілька місяців призначили командиром відділення. До виконання обов'язків підходив відповідально. Щоб мати змогу розвідувати місцевість, куди посилає підлеглих на завдання, купив собі дрона.

«Будучи під білоруссю, Єгор намагався щоразу хоч на кілька днів вирватися додому. Якось приїхав додому, я готую сніданок, а він сидить на кухні й малює графіки постійно, щось креслить… Він дуже пишався тим, що на нього поклали таку відповідальність. В той самий час скаржився, що старші чоловіки, які були в його підпорядкуванні, не слухали команд, не поважали, бо значно молодший за них. Переживав, що часто підлеглі нехтували дисципліною. Він ніби «задихався» від цього. Заспокоювала його: «Сину, потерпи – може, щось зміниться». Але він постійно думав про переведення, готувався до цього», – пригадує Євгенія.

Під час служби в Збройних силах України, Єгор стежив за тим, аби вся амуніція, медикаменти у нього були належної якості. Багато чого необхідного хлопець шукав та купував собі самостійно.

«Якось він вирішив продати дрон, бо він став йому не потрібним. Спочатку планував вторгувати одну суму, втім коли дізнався, що «пташку» купують волонтери для хлопців на передову, продав значно дешевше ніж купував. Тепер його побратими з «Вовків да Вінчі» пишуть мені, що Єгор був не по віку дорослим. Я навіть слів не можу підібрати, щоб описати, яким він був. Він хотів, щоб завжди все було правильно», – зітхає жінка.

***

«Коли вже Єгор служив, йому не виходило приїздити ні на чиї з наших Днів народжень – тільки на Васин. Завів його в магазин, і каже: «Вибирай все, що хочеш – я тобі куплю». Вася завжди старався біля старшого брата бути: і на футбол з ним, і на велосипеди разом… Коли Єгор ще приїжджав з навчання, менший завжди ляже біля нього, гладить його, нюхає, цілує… Коли в місті була виставка портретів загиблих захисників, Вася часто ходив до Єгорової світлини. Лєрі, найстаршій сестрі, як приїздив тоді, купив дорогого телефона на майбутній День народження», – плаче мама.

Жінка пригадує, коли старший син приїздив з війська додому, вона весь час старалася нагодувати його. На що Єгор заперечував – йому багато їсти не можна, аби на завданні не відчувати голоду! Постійно тренувався, щоб тримати себе у формі. Займався спортом, тренувався, бігав на п'ятий поверх із гирею.

Хлопець постійно казав матері, що його призначення – не кордон охороняти, а стримувати ворога там, де йдуть бойові дії.

***

Нині жінка пригадує, коли взимку Єгор приїздив зі служби на кордоні додому, неабияк нервувався, що вище командування не внесло зміни до документів й жодних записів про те, що хлопець насправді служив командиром відділення не було. Після цього він ще активніше став добиватися переведення. Мріяв про батальйон «Вовки Да Вінчі».

«Тоді він не надто хотів щось розказувати, боявся, щоб не зірвалося нічого. Перевестися Єгору вдалося лише з четвертого разу. Скільки в нього було тоді радості… Проводжаючи Єгора з дому востаннє, розуміла, куди він їде й не знала, коли побачу його знов. На вокзалі, я так «повісилася» на нього, хотілося обняти так сильно, щоб до болю», – пригадує мама.

Жінка розповідає, коли сину видали бронежилет, хлопець жартував, що не дарма з гирею сходами бігав. Певний час Єгор Муха встиг послужити під керівництвом самого Да Вінчі – Дмитра Коцюбайла. Рівнянин входив до складу роти розвідки «Дике поле».

«Він дуже пишався службою в цьому батальйоні, захоплювався командиром. Розповідав, що вони дуже ретельно готуються до завдань, планують операцію, що хлопці тут настільки дружні, ніби одна родина. Він рівнявся на Да Вінчі», – каже Євгенія.

Під час служби на передовій, хлопець довгий час не розповідав мамі, де саме служить. Лише згодом зізнався, що побував у найгарячіших точка. У переддень загибелі, 19 травня, боєць ще листувався із мамою та сварився, чому не повела хлопців на матч «Вереса», який відбувався в той день. На що жінка відповідала, що коли він повернеться – всі разом обов'язково підуть на гру!

«Ми з меншими хлопцями саме гуляли біля стадіону. Я писала Єгору, що вболівальники скандують «Слава ЗСУ». Він дуже швидко тоді відповідав на мої повідомлення. Написав, що з ним кілька днів може не бути зв'язку, щоб не хвилювалася. Попри це два наступні дні на душі була незрозуміла важкість. Писала сину, постійно перевіряла, чи не з'явився він у мережі, чи не переглянув її повідомлення», – плаче згорьована матір.

19-річний Єгор Муха із  позовним «Грін» загинув 20 травня внаслідок мінометного обстрілу поблизу населеного пункту Хромове Бахмутського району Донеччини.

У морзі сина мати впізнала лише по татуюванню.

«Мене відмовляли йти на впізнання, казали, що немає там на що дивитися. Я ж наполягла на своєму. Прийшовши туди, дивлячись на тіло, була певна, що це не мій Єгор, що це – зовсім інший чужий чоловік. Думала, що син десь в полоні, може. Та коли показали руку з тату компаса й пташки – надії враз розвіялися… Хоча колись я була проти цього татуювання, та якби не воно – я б марно сподівалася, що колись дочекаюся Єгора додому», – зітхає Євгенія.

Тепер у тривожній валізці мам, поруч із речами найпершої потреби, тримає нагороди загиблого сина, його гаманець та прапор роти.

Фото Вікторії НАЗАРУК та з відкритих джерел в інтернеті