Викинула з валізи речі – спакувала дрони: як тату-майстриня з Рівного збирає гроші на допомогу Україні у США
-
-
>
-
>
-
>
1351
Лілія Собчук – татуювальниця з Рівного, яка на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну перебувала за кордоном. Там дівчина почала організовувати «благодійні дні», під час яких вони з колегами безкоштовно робили татуювання протягом понад десяти годин, а всі кошти перераховували на допомогу українцям.
Поки на фронті свободу рідної країни виборюють її батько, брат та дядько, Лілія, переїхавши до США, намагається допомагати не лише фінансово, а й інформаційно – розповідає американцям про війну, знайомить з українською культурою та закликає продовжувати підтримувати Україну.
Чому вирішила полишити роботу на митниці, як навчалася бити татуювання завдяки урокам на ютубі, чи зменшується увага іноземців до війни в Україні й у чому кайф волонтерства – Лілія розповіла журналістці Район.Рівне.
Корупція на митниці й «неромантична історія» про тату
Після навчання в Рівненському кооперативному економіко-правовому фаховому коледжі Лілія переїхала до Львова, щоб стати прикордонницею. А згодом навіть працювала на Рівненській митниці.
«У мене були рожеві окуляри: я думала, що де-де, а в нас точно хабарів не беруть. Але коли з червоним дипломом і відзнаками закінчила своє навчання, пішла працювати на Рівненську митницю й зіштовхнулася з тим, що там або береш, або йдеш далі, то вирішила йти далі», – пригадує дівчина.
Однак до творчості Лілія була дотична завжди: займалася малюванням, ходила в музичну школу, грала в театральній студії «Арлекіно». Стати татуювальницею спонукав переїзд в нову країну. Майстриня каже, що зіткнулася з депресією емігранта й між роботою на фабриці та пошуком чогось цікавішого обрала друге. У вільний час дівчина постійно малювала, тож це спонукало спробувати себе у сфері тату.
«Не знаю, чи варто це розказувати, бо це неромантична історія. Я зробила одне єдине татуювання в Україні – в Харкові. Тату-майстер показав мені, як працює машинка, як її вмикати. У той же день мені допомогли знайти роботу в Данії, обманувши власника студії – сказали, що є хороший майстер. Коли я прийшла, думала, він переконається в тому, що я працюю ніяк. Але мені сказали: «привіт, Лілю, ось твій клієнт». І все. У мене не було вибору: або йти працювати на якійсь важкій, нецікавій роботі, або вчитися. Тому я пішла в туалет, увімкнула ютуб, подивилася, як робити татуювання. Через 40 хвилин я повернулася до клієнта щаслива і почала роботу», – ділиться спогадами рівнянка.
Татуювальницею Лілія працює вже чотири роки. Каже, пройшла шлях від татуювань будь-якої тематики до формування власного стилю – тепер дівчина найчастіше працює з графікою та створює флористичні тату.
«Я малюю ескізи разом з клієнтами: перед ними або прямо в них на тілі. Це зазвичай дівчатка, жінки. У мене запис – на декілька місяців вперед і я працюю з одним клієнтом на день. Щоб зробити це якісно й переконати дівчину набити квіти, а не знак нескінченності, потрібно багато сил і часу, тому я віддаюся цьому процесу на сто відсотків. Змінюючи двох-трьох людей на день, я не впевнена, що це було б настільки якісно, як би я хотіла», – пояснює Лілія Собчук.
Зазвичай люди просять набити квіти, місяці народження або вшанувати чиюсь пам’ять. Майстриня зауважує, що її основне завдання – підкреслити жіночність.
«Я вважаю себе майстром-початківцем. Бо коли ти працюєш з людьми, неважливо чи ти малюєш, чи ти перукар, з часом розумієш, що тобі потрібно розуміти й психологію, і вміти комунікацію з людьми налагоджувати. Я все ще навчаюся», – зазначає Лілія.
Ніколи б не набила те, що пов’язане з росіянами
Лілія Собчук розповідає, що росіяни часто звертаються по її послуги, але дівчина завжди відмовляє.
«Я б ніколи не набила те, що пов’язано з росіянами. Українське ком’юніті від’єдналося від російськомовного як в Європі, так і в США, але все одно через п’ятих, десятих людей вони перетинаються. Тому запитів від росіян досить багато, але я відмовляюся навіть якщо пишуть: «привіт, я підтримую Україну». Тому що я не впевнена, що зможу зробити щось хороше для людини, чия сім’я або друзі знаходяться в Росії або можуть вбити мого брата, батька, дядька чи будь-яку іншу людину, яку я знаю», – каже майстриня.
Росіяни, за словами рівнянки, відхиляють запрошення на проукраїнські мітинги й стверджують, що можуть приходити на акції хіба підтримувати Олексія Навального.
«У нас з ними дуже різні світи і я, якщо чесно, не дуже хочу розбиратися, хто з них нас підтримує, тому що я в цьому плані категорична. На превеликий жаль, я втратила багатьох своїх знайомих, однокласника і мені не хочеться спілкуватися з людьми, які хоч на якийсь відсоток можуть бути пов’язані з ними», – наголошує майстриня.
Благодійні татуювання
Ідея проводити «благодійні дні» виникла в Лілії ще в Данії разом з харків’янином Юрієм Кислим. На початку повномасштабного російського вторгнення майстри волонтерили майже цілодобово: зранку працювали, потім ходили на проукраїнські акції, шукали медикаменти й бронежилети.
«Власник студії подарував бронежилет для мого тата, тоді було суперважко дістати будь-який захист. Я розповіла про це своїй данській аудиторії й багато людей відгукнулися. Ми були максимально виснажені, бо я забрала свого молодшого брата з Рівного, свою хрещену, Юра забрав свою сім’ю з-під Харкова. Ми розуміли, що на нас є відповідальність за цих людей, нам потрібно бути зосередженими на тому, що зараз відбувається в країні. Тому ми залучали всіх, для того, щоб якось допомагати. На той час емігрувала велика кількість людей, тож ми запропонували влаштувати «благодійний день» для салону, де також працювали українські майстри», – пригадує Лілія.
Загалом вдалося об’єднати 12 тату-майстрів з України, Данії та Мексики.
«Ми просто роздрукували афіші й наклеїли на стовпах по всьому Копенгагену, щоб це було максимально видно. Ми хотіли зібрати гроші й розповідати про те, що відбувається зараз в Україні, які жахіття. Щоб люди хоч на якийсь мінімальний відсоток розуміли, наскільки нам боляче, наскільки велика ця війна. Що це не десь далеко, а поруч», – розповідає дівчина.
Після першого «благодійного дня» Лілії та її колегам вдалося зібрати близько 4,5 тисячі євро, які вони переказали до українських благодійних фондів. Майстриня пригадує: були надзвичайно втомлені, але енергія додавала запалу. Наприкінці плакали усі. Однак майстриня зауважує, що данці охоче донатили, але не всі погоджувалися надати студію для такої події.
Після переїзду до США Лілія та Юрій проводили навіть благодійні тури: подорожували різними містами й організовували там схожі акції.
«У перший день, коли ми провели такий захід в Сан-Франциско, нас показували по місцевому телебаченню. Прийшла величезна кількість людей – це був новий ковток згадок про Україну. На той час пройшов з рік з початку повномасштабного вторгнення і про Україну менше говорили. Українські прапори, звісно, висять на вулицях, на вікнах. Але в новинах вже почали згадувати менше. Нам тоді вдалося зібрати 6,5 тисячі доларів», – каже татуювальниця.
Задоволення від волонтерства
В Україну Лілія поверталася не з порожніми руками – разом з Юрієм закуповували дрони для військових.
«Я всі свої речі викинула, закинули з Юрою дрони у валізу й полетіли в Європу, а потім в Україну. Нам наші військові знайомі надсилали відео, як ці дрони знищують росіян. Це такий кайф. Сидиш, дивишся, а хлопці працюють, коментують, як це все відбувається, як вони скидають ці гранати», – з усмішкою розповідає дівчина.
Втім, пригадує Лілія, траплялися різні випадки. Іноді доводилося чути від українців у США, що ця війна – «фейкова».
«Бували випадки, коли ти приходиш до власниці студії, яка забрала всю свою сім’ю з Харкова й кажеш: «давай проведемо благодійний день». А вона відповідає: «нам тоже денєжкі нужни». Типу хороша ідея, дякуємо, ми її виконаємо, але ці гроші підуть не на благодійність, а нам. Це все не так легко організувати й знайти людей, які б погодилися працювати з тобою 10-12 годин безкоштовно, особливо, коли їхній прайс – 600 доларів за годину. На жаль, серед українських майстрів важко знайти людей, які погоджуються. Це робимо я, Юра й американці», – зауважує тату-майстриня.
Попри це, за два останні заходи у Сан-Франциско майстрам вдалося зібрати майже 22 тисячі доларів. Частину коштів переказали на United24, а решту – харківській благодійній організації, яка допомагає купувати медикаменти для людей з інвалідністю й пенсіонерів, які жили на окупованих територіях.
«Також нам вдалося врятувати життя маленького хлопчика: ми оплатили операцію пересадки нирок у Львові Васильку, йому 2,5 роки. Коли ти отримуєш смішні відео від військових, бачиш очі мами, яка врятувала життя своєї дитинки, коли ти отримуєш відео пенсіонерів, людей з інвалідністю, які цілують руки волонтерів за той шматок хліба, який ми їм передали, це такий кайф. Ти розумієш, що тобі потрібно робити більше і докладати якомога більше зусиль. Це, напевне, егоїстично, але ми отримуємо не менше задоволення від волонтерства ніж люди, яким ми допомагаємо і які отримують цю допомогу», – ділиться роздумами Лілія.
Боляче, коли запитують, чи закінчилась уже війна
Під час благодійних заходів Лілія Собчук та її колеги намагаються не лише зібрати кошти, а і познайомити іноземців з українською культурою.
«Уся студія була прикрашена квітами, соняхами. Грала українська музика. Це було круто, хоча американці дуже далекі від України. Тому від цього кайфували лише ми. А оскільки з нами працювали десять і більше американців, після п’ятої пісні alyona alyona чи KALUSH вони вже втомлювались і просили увімкнути щось своє», – пригадує тату-майстриня.
Однак організатори заходів отримували чимало коментарів з подяками. Лілія розповідає, що багато клієнтів платили за татуювання й окремо давали гроші на підтримку сім’ї рівнянки, адже знали, що її рідні – військові.
«Я оточила себе українізованими людьми на 100 відсотків. Неважливо чи це американець, чи це українець, але з того, що я бачу навколо: про Україну говорять щодня. Однак це тільки моє оточення. Зі мною завжди є маленький український прапор і всі питають: «О, ти з України?» У таксі, в тату-салоні чи на вулиці можуть поставити суперболючі питання: «А що війна вже закінчилась?» І у тебе в голові просто стається вибух вулкана: як люди можуть не знати, що війна триває, що насильство над дітьми, жінками відбувається? Особливо, коли твої рідні чи друзі отримують поранення на фронті, а у тебе запитують, чи війна закінчилась – це дуже боляче», – зізнається дівчина.
Спершу відповідь була емоційною та згодом Лілія зрозуміла, що на ній лежить велика відповідальність, адже вона може бути першою українкою, яку бачать ці люди й вона репрезентує свою країну. Тож намагається опановувати емоції й навіть під час роботи постійно розповідати своїм клієнтам про російську агресію.
«Зі мною за сусіднім столом працює Юра, оскільки він з Харкова, то відчув пропаганду Росії більше ніж люди з Рівного чи загалом із Заходу, і він просто розповідає про цю ненависть, тупість, звірства росіян американцям. Щодня коли приходиш на роботу, ти ніби потрапляєш на урок історії України. Усе починається з періоду козацтва і він по пунктах починає розповідати, хто такі росіяни. І як ми боремося з ними не перший день, рік і століття. Ми говоримо і пропагуємо, наскільки можемо. Але люди, на жаль, не те що забули, просто пройшло два роки… Навіть коли втрачаєш рідну людину, з часом біль стає меншим. А з них ніхто не втратив цю людину. Тому ми їх розуміємо», – пояснює майстриня.
Оскільки переважно аудиторія Лілії – це жінки, вона розповідає їм про українок, які пережили насильство, про страждання дітей та вагітних жінок, які народжують у жахливих умовах під звуки сирен і бомбардувань, та трагедію, що сталася у пологовому будинку в Маріуполі.
«Америка дуже допомагає нам фінансово. І американці розуміють, що вони платять податки й ці податки йдуть на підтримку України. Тому я прошу всіх своїх клієнтів і Юра теж, щоб вони постили в соцмережах будь-що що пов’язане з Україною. Не обов’язково лише трагедію», – каже Лілія.
У соцмережах клієнти позначають дівчину на світлинах соняшників з підписами про те, що це український національний символ, на відео, де грає українська музика, навіть якщо зовсім не розуміють її змісту, й скрізь додають українські прапори.
«Я прошу, щоб вони просто не забували про це, розповідали далі своїм друзям: якщо ви щодня будете постити історії або розповідати на прогулянці з собакою чи дитиною щось про Україну, це буде надзвичайно велика підтримка», – переконує майстриня.
Фото Аліни РОЖИК
