«Білим по білому», або Невидима праця жінки крізь досвід рівнянок

15 років тому в Україні ухвалили закон, спрямований на встановлення рівності для жінок і чоловіків у всіх сферах суспільного життя. Коли говоримо про нього, переважно акцентуємо на політичній складовій, звертаємо увагу на присутність жінок у владних структурах, рівність в оплаті праці, але про рівність у розподілі родинних чи побутових обов’язків говоримо переважно на наших кухнях, за горнятком чаю. Кілька таких кухонних історій про невидиму, але важливу працю змушують замислитися, а чому не вся робота оплачується?

Погляд через побут

Марія:

Мені постійно хочеться втекти від звичного оточення. Не пам’ятаю, коли читала книгу, вишивала бісером (раніше навіть виставки своїх робіт організовувала), чи просто пила вранці каву в тиші. Тепер каву п’ю, аби не заснути, вкладаючи спати дитину, або вичитуючи вночі чужі тексти. Влаштувалася на тимчасову позмінну роботу в супермаркет поруч дому, коли з дітьми приїхала трохи допомогти мама. Це не робота мрії, але я можу бодай просто бачити інших людей, не повинна постійно готувати, прибирати, усім все подавати і допомагати.

Я розуміла, що у шлюбі у жінки чимало різних домашніх справ, тим паче, коли народжуються діти, але за ними я втрачаю себе.

Анна:

Коли я виходила заміж, мені казали, що доведеться кардинально змінити свій спосіб життя. Я займалася освітніми обмінами, багато їздила, мої студенти щороку чекали від мене нових семінарів у інших містах, країнах. Я навіть думала, що переїду до Німеччини, мені дуже там подобалося, добре знаю мову. Приблизно за рік після одруження справді змінилося багато, чоловік постійно працює, ми хочемо власний будинок, на це треба чимало коштів. Його праця оплачується краще, побут в орендованій квартирі повністю на мені. Ми обоє любимо смачно поїсти, любимо комфорт. Але, оскільки з роботи я повертаюся раніше, всі побутові питання замикаються на мені.

Мене це дратує, але чоловік каже, що побут – «справа жіноча».

Тому мені тепер, щоб відпочити, треба бути не вдома, бо вдома я теж постійно чимось зайнята, фактично теж працюю.

Олеся:

Дім – це затишок, але ціна того затишку, мабуть, завелика. Я живу батьками, вони потребують моєї уваги та догляду. Це мій обов’язок, я те розумію, але уся хатня праця – готування, прибирання, закупи продуктів, догляд за татом та мамою – мене дуже виснажують. У мене немає нікого, кого б могла просити про допомогу. Робота теж вимагає немало часу. Після одного із бізнес-семінарів, на які мене відправили від компанії, я задумалася, чому у нас стільки неоплачуваної праці. Замислилася над тим, щоб перепланувати свій бюджет та наймати когось для допомоги.

У всіх цих уривках історій героїні діляться своїми хвилюваннями про те, що ми звикли не помічати. Хатні справи, організація побуту, приготування їжі, догляд за дітьми, за старшими родичами – переважно усе це лягає на плечі жінки. Значно рідше подібні розповіді можна почути від чоловіків.

У патріархальному суспільстві нерівномірний розподіл родинних обов’язків вважається нормою.

Часто старші жінки наставляють молодших: «Ти – берегиня домашнього вогнища, ти повинна вміти приготувати, прибрати, усім створити затишок». А хто ж створюватиме затишок умовній «берегині»? Хто має дбати про її комфорт, про її харчування, зовнішній вигляд і можливість вдома перевести подих після виснажливого робочого дня. Виходить, що жінка має сама дбати про себе, водночас активно дбаючи про інших, аби нічого не заважало їхньому комфорту?!

Погляд через мистецтво

У столичному «Щербенко Арт Центрі» упродовж серпня можна було побачити проєкт української художниці Марії Прошковської. Він називався «Невидима праця» і був присвячений тому, як рутинна робота, яку виконують жінки, не цінується у суспільстві.

Художниця упродовж 16-ти годин вишивала весільний рушник. Вишивала його… без ниток. Така ідея перформансу мала на меті передати проблему, яку ми обговорюємо, але тихо, без конкретних дій, без озвучення вимог, часто без можливості щось змінити. Проєкт покликаний привернути увагу до проблеми невидимої та неоплачуваної жіночої праці.

Перфоманс

«Думаю про цю несправедливість, якою оточена жінка ще з дитинства. Багато в чому це пов’язано із ситуацією в моїй родині. Батько робив кар’єру, жив роботою й додому приходив тільки ночувати. Мама ж повністю забезпечувала тил і опікувалася побутом, але, на жаль, з боку батька це часто викликало роздратування: він вважав, що мама весь день нічого не робить. Тоді я вперше зрозуміла: щось, напевно, в нашому житті не так...», – каже мисткиня в одному зі своїх інтерв’ю.

На початку вересня у межах проєкту Марії Прошковської «Невидима праця» відбулася фем-дискусія, присвячена мистецькій та соціально-економічній складовій гендерної (не)рівності. Спікерками були Тамара Марценюк – кандидатка соціологічних наук, доцентка кафедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія», Оксана Дутчак – дослідниця, кандидатка соціологічних наук, працівниця у Центрі соціальних і трудових досліджень, Марина Щербенко – кураторка українських та міжнародних проєктів у сфері сучасного мистецтва, засновниця «Щербенко Арт Центру» та мисткиня Марія Прошковська.

Учасниці говорили про сутність невидимої жіночої праці, фактично другу робочу зміну вдома та роль сучасного мистецтва у приверненні уваги до цієї проблеми.

Марія Прошковська своїм перформансом, а також презентованою під час проєкту виставкою зі зразками домотканого полотна, зібраними аудоізаписами жіночих пісень намагається актуалізувати суспільні дискусії щодо невидимої праці жінки. Звернення до такої тематики у мистецтві, на думку пані Марії, – це ще один спосіб шукати шляхи вирішення проблеми. Прослухати усі озвучені під час дискусії ідеї можна на YouTube-каналі «Щербенко Арт Центру»

Невидимий рушник, який вишивається під час перформансу без ниток, – образ майже історичний. В Україні здавна поширеною була традиція вишивання весільних рушників, свого приданого. Хоча зараз вона існує здебільшого у сільській місцевості, однак пам’ять про традицію передається усно. Матері закликають доньок «багато усього вміти, бо у житті згодиться».

А що у підсумку?

У книзі Морін Шике «Історія успіху екс-глави модного дому Chanel» порушується важлива та цікава проблема: як лишатися собою і не брати на себе усього, що нав’язує нам суспільство, надто, якщо так жило покоління наших попередниць та попередників.

Книга Морін Шике

 Подібних книг у книгарнях обласного центру Рівненщини, які були б написані українськими авторками чи авторами, знайти не вдалося. Є тексти української дослідниці Оксани Кісь про жіночі ролі в традиційній українській культурі.

Книга відомої дослідниці Марти Богачевської-Хомяк «Білим по білому», яка перевидана в Україні у 2018 році та присвячена невидимості жінок в історії України. До речі, у Полтавській області існувала вишивка білими нитками на білому полотні. Це складна вишивка, але майже невидима, які і внесок жінок.

Пишуть про це інші дослідниці.

Однак очевидно, нам варто більше говорити, писати, готувати нові перформанси про те, як живемо. Може, одного дня мовою мистецтва, літератури, науки ми зможемо змінити реалії жіночих та чоловічих буднів, дійсно ставши партнерами у всьому, а не лише на папері, у приписах законів та постанов.

У матеріалі використано світлини авторки, а також фотографів «Щербенко Арт Центру»

***

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми,  що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews.

Підготувала  Вікторія НАЗАРУК